Відволого, сизо, біло
підступавсь похмурий ліс,
і стирчали в полі стріли,
ніби смерть гуляла скрізь...
Та на цій сталевій ниві
уцілілі реп’яхи
підіймалися щасливо
бадилиняччям сухим.
Але вище них звелася
гордоросла бугила —
у якому вона часі
коронована була?
Обминули коси, стріли,
посуш, пошесть вогняна...
Й ми з тобою уціліли —
в горлі зірвана струна...
Уціліли ми з тобою,
як трава при деревах...
Задля чого стільки болю?
Чорна тінь і білий прах?
Дні високі, дні жорстокі,
і — ламкі з тобою — ми
зупинились — ані кроку —
посередині зими...
Зупинились, уціліли,
заворожені, — в житті...
Кружеляє в полі білім
довкіл нас відвільгла тінь...
Задля чого мертві чати,
Задля чого днів запас?
Бугило, реп’яше-брате!
Тут є час, немає ж нас...