В подорожню вічність, куди думка лине,
але назад ніколи не верта,
перетікають тільки порожнини
і зостається праху вагота... Горщок розсипавсь, та ідея форми
висить в повітрі, виповнена вщерть
безвічним змістом... і кругліють жорна,
готові розмолоти час на смерть. Каганчик з гільзи, полотняна торба
і ложка захалявна, погрібна,
щоб коливо по смертних плюндрах сьорбать...
Та нижче всього зависа труна... Висять ідеї, аби стати збіжжям,
щоб втілитись життям в речовину,
але гуляють протяги навстіжні,
підносять прах земний в височину... І вихорів стовпи, і хмари чорні
з плодючих нив, з розораних ґрунтів
перетікають у небесні форми,
та тільки прах людський осиротів:кружляє в небі — душу не знаходить,
що розчинилась в світі, наче сіль...
І в муках родових вмира природа,
в бездушну форму втілюючи біль.