Вони тікали через чорний хід,
і гіпсовий білів позаду слід.
Висаджувалось шкло розбите з рами
безкровними плечима та руками.
І гіпс волав, і голосила бронза.
Куди вони тікали з залу — хтозна?
І арматура, скручена венозно,
знов випрямлялась, проломивши гіпс.
І під ступнями скреготав морозно
скульптурний шлях, історії ескіз.
Вони втікали... А в парадні двері
ломилися поважні глядачі,
щоб взяти участь в гіпсовій прем’єрі
та подрімать на бронзовім плечі...
Вони ішли по мармурових сходах,
скульптури ж з залу драли босака,
і видувало вітром насолоду,
лиш зоставалась курява гірка...
Поважні височіли п’єдестали,
відбиті руки дряпали паркет,
і вказівний стирчав владично палець
і закликав іти: — Вперед! Вперед! —
І ворушились торси корчуваті,
і скімлила відбита голова,
бо її кібив птах якийсь дзьобатий
і з неї гіпс кусками виривав.
А що ж творці?
Зігнувшись у поклонах,
вони затвердівали, наче гіпс.
Під тягарем вже репались колони,
товклося світло в залі на заміс.
А по паркету гупали колони —
стіна від кроків тріснулась навскіс.
І, розтоптавши руки всі дощенту,
на крилах відпечатавши сліди,
вони спішили стать на постаменти,
щоб захолоти в бронзі назавжди.