Снувались крізь шум
лише звуків прожилки,
і вітер до білого воду стругав...
В ногах шерехтіли камінні обмилки,
і морю затісно було в берегах... Ти, водо,
колись могла світ весь пойняти,
вмивала всю скверну з обличчя його,
а зараз стискають бетонні лещата,
і світ цей, напевне, очистить вогонь. Бо ти не піднімешся, водо, безсила,
до скелі, де ймення увічнив своє
зубилом на камені «Жорка Дурило»,
і хвиля в підніжжі знеможено б’є. І мацають поглядом ймення туристи,
що ввійде безсмертним в наступні віки,
і каменю важко коросту цю зчистить,
і в піні від люті киплять ріняки... Вогонь покарає, вогонь порятує,
а камінь киплячий заллє всі дірки.
А поки ж з-за хмари
незримий б’є струмінь
і хрестиком мітить зчорнілі думки. І звуків прожилки снуються агатом,
і звуків волокна сплелися в брехню,
стіну ж пропікає розщеплений атом,
прядеться тонесенько нитка вогню... Він витлить на світі живе все дощаду,
і світ захлинеться в пекельній смолі.
Графітовий дощ перехрещено пада,
чорніє у кожного хрест на чолі. Давно запечатано помисли наші,
і літера кожна — це вічна печать:
душа неспалима — за неї не страшно,
а страшно нам жити
й не страшно вмирать. Вогонь перетопить карбовані злитки
і змиє з металу відбитки царів,
зостануться тільки пречисті відбитки
очищених душ на камінній горі.