Цей янгол протятий
з крижиною в боці
свій біль вимива
в золотому потоці,
і шпиль, що завершував царське стремління,
поглиблював янгольську муку й боління.
О місто в намисті містків і бруківки,
золочене скрізь по хрестах та верхівках,
а сподом — чорнюще,
як мисль скритовбивці,
глуха шкаралуща з іменням столиці!
Де п’яний поручник візницю шмагає —
за що, наповіщо — того сам не знає...
Ніхто не рятує волаючу душу,
вода вимива сухозлоття на сушу,
і шпиль облетілий, двогострий, мов спис,
все падає, падає з янголом вниз.