Цей мур за ніч знов виріс непомітно,
допоки я обчислював крило,—
ковзнула тінь доглядна, перелітна
і остудила зрошене чоло.
І тільки й видно, що цеглиння вікон,
де тріщина, як ящірка, тече,—
мені тепер до ранку, до край віку
цей мур ламать загостреним плечем...
Жага подовжить ліжко і підлогу,
підніме стіл на височезні ноги
і надвоє високого мене
під небом озорілим перегне.
І в мокрих дзеркалах,
що обтулили стіни,
де жар вапна подрібнено на мак,
рука Господня пише всерозбірно,
каліграфічно таємничий знак.