Павло Мовчан - Мури. Так щиро дихав він на всіх...
Так щиро дихав він на всіх
своїм гарячим словом,
що стукало, немов горіх,
в лобища мармурові. І круглозвуко, наче дзвін,
завис у просторі крізькому
та, відштовхнувшись геть від стін,
ударився об стелю знову... Віддаленіла геть луна —
лиш пасмуги зостались сині,
мов крапля болю голосна,
що затужавіла в сльозині,
вона взернилась у хмарині... Їм аби слово про любов,
про каяття, помилку.
Як важко продихнуть, либонь,
горлянку сполудило.
І замість слова гудлі йдуть
продовгувате, сумно,—
хитає головами суд
на нього так осудно... Набрав води — скупий ковток
загускнув від мовчання,
і підступився ще на крок
до глупого питання.