У безбач, у смуть каламутної долі,
мій вигук, моя ягодино, котись!
В червоній долоні — вуглини схололі
сипких перепалених сліз...
Ну що мені стіни, сплямовані біллю,—
прибить свою тінь і хутчій відійти.
По них відлопочуть пташки споночілі,
розхилять ще ширше в’язничні кути.
Миколо, ставай одночасно повсюди,
та попелом суму себе не обсип!
І слухай,
як простір, народжений в грудях,
свідомість твою швидко нурить углиб.
Хіба в піднебесся, що все в ластовинні,
роздмухаєш всю пересушену кров
і будеш дзвеніть, як суха бадилина,
про людство знедолене, братську любов?
Хіба це все так? І з єдиним початком,
з єдиним відлунням, що котиться вдаль,
і крейда в руці, що лишилась на згадку
про мрію відвічну, якої так жаль.