На стратуМої ручителі високі,
які легкі останні кроки
до ешафоту від ганьби...
Сурмач, труби,
віщуй утіху —
моє обличчя повне сміху,
і кат, як брат,
під брови-стріхи
пускає погляд:
— Возлюби... —
Коли б ще хто дудів в сопілку,
і мою радість ніс, як бджілку,
і сипав квіти на бруківку,
і шепотів:
— Дивись, диви...
Та я і так переразую
і свою душу молодую
віддам на руки, що катують:
— На, розпинателю, лови! —
Відчувши неласкавість дня,—
з Оки — тягучий холод,—
ти раптом голову підняв,
сягнув за видноколо...
Так високо — до гіркоти,
до німоти у зорі —
перо лелечине летить
і душу всю прозорить.
На широчінь грудей пустить
зітхання, як опуку,
і, наче цвях, летюча мить
проб’є простерту руку...
Вже стелиться широка путь
у рай далекий а чи в пекло,
а низом душі чорногрекі
гріхи свої земні несуть.
Душе моя, легка пір’їно,
немає в боротьбі загину —
є вічний бій і вічна путь.
Летить, летить душа? пір’їна? —
внизу ледь мріє Україна,—
і чує щось таке знайоме
в мотиві, дутім на дуду;
і грузнуть ноги, як в солому,
коли по хмарах в небо йдуть.