Пом’якшений до сліз снувався голос вітру,
а в пучці вказівній дрімав вогонь досвітній,
і тіні на стіні писали розпач свій,
і книга на столі лежала, мов сувій... Майбутнє не ввімкнеш і не освітиш долі,
хіба сліпим перстом ковзнеш по сторінках...
І думка ледь жива у сонному розсолі
здригнеться — спалахне на мить вогонь в шибках... Струсне електрострум єством, і зрине згадка;
з іконою в руках йде боса мати в ніч,
а стовп вогню упав на Прип’ять, наче кладка,
щоб в небуття життя пішло на сто сторіч... Йде мати — на руках у неї Божа Мати...
Кого хто рятував — подосі не збагну?
Бо простір розірвавсь і розщепився атом,
а промінь у руках ікону розітнув...
І розчахнувся зір; поміж очима яма... Святого лику того докупи не стулить...
І рветься пополам мій вигук: — Ма-мо... Ма-мо...
І лускає пітьма, щоб спалахнуть на мить...