Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Павло Мовчан - Розщіп

Пом’якшений до сліз снувався голос вітру, а в пучці вказівній дрімав вогонь досвітній, і тіні на стіні писали розпач свій, і книга на столі лежала, мов сувій... Майбутнє не ввімкнеш і не освітиш долі, хіба сліпим перстом ковзнеш по сторінках... І думка ледь жива у сонному розсолі здригнеться — спалахне на мить вогонь в шибках... Струсне електрострум єством, і зрине згадка; з іконою в руках йде боса мати в ніч, а стовп вогню упав на Прип’ять, наче кладка, щоб в небуття життя пішло на сто сторіч... Йде мати — на руках у неї Божа Мати... Кого хто рятував — подосі не збагну? Бо простір розірвавсь і розщепився атом, а промінь у руках ікону розітнув... І розчахнувся зір; поміж очима яма... Святого лику того докупи не стулить... І рветься пополам мій вигук: — Ма-мо... Ма-мо... І лускає пітьма, щоб спалахнуть на мить...