Схлинання співу калинового,
спливання крові в золоте,
кричання зручене з тривогою:
щось в святі чиниться не те...
Римується вже відчай з вічністю,
у горлі крик сучком загвинчено,
дороговкази покалічені
загналися у землю виклично.
І ніби струни, в мізку звивини
бриніть готові, намагнічені,
проте повітря часом скривлене,
а голоси словами мічені...
І зайві звуки долучаються
до першозмістів: «воля» — «кволя»...
«Вкраї...» «кров’їною» пручається
в свідомості, йде «доля» в «болі»...
І ніби кашель западющий
лунає гуркіт бетеерів...
Імперіє! Ти невмируща.
Ти пропадюща, як холєра...
Бинти — на трут, а на кресала
трощіть багнети задля іскри...
Шкварчить знов заклик, наче сало,
перед спрямованим вже військом:
«— То-варищі...» А з телевежі
кров скрапує в ефір кривавий,
і у безглуздому безмежжі
луна не «слава» — «рая», «клава»...
А ми, розгублені, мов діти,
руки шукаємо широкої,
щоб затулитися від світу
стоногого, стоокого.
І тулимо до віч полотнища,
волаючи: — Героям слава!
Посунуло смертельне полчище
єдинозвивне і стоглавне...
І міниться блакить на золото,
що хутко жаром наливається...
Газетний крук з рук рветься полетом,
і страхом простір захлинається...
Натужний зір береться плямами,
аби розгледіти будучину...
Стають узвишшя наші ямами —
невже ж навіки ми сполучені?