Зживаю душу всю до порошинки,
зживаю власну душу, як чужу...
Кров вистудив...
життя своє розтринькав...
Що тобі, Боже, в судний день скажу? Що словоблудив, потакав слухняно,
підспівував і в чарку підливав
мерзотнику, з яким братався п’яно,
що вигиналася душа моя крива? Хіба лише собі тоді я шкодив,
як вимовляв закляття: ком-про-міс...
Коли ховав правдиве все насподі,
і чув брехню, і бачив кривду скрізь? І світ потворив словом та мовчанням:
паплюжив землю, криниці труїв...
Твій, Боже, суд відбувся, та питання
я утопив в багнюці марних слів. Твій суд відбувсь.
Та вирок чинність втратив:
усі живі... І ви брешіть, брешіть...
супроти серця на сорочці м’ятій
лиш пляма позосталась від душі.