І цвяхів побільшало в світі,
і рук стало більше,
та відливаються в форми бетонні хрести.
Ніби тіла відмінилися наші, і муки вже інші
не відчувають долоні гвіздків гостроти... Плоть богостворену маг протикає,
мов деревину, іржавим штирем...
— Вам не болить? Не болить? —
перепитує Каїн;
камінь приручений креше й за душу бере... Бачить байдужжя стало нестерпно
і неіснуючу душу в бетоні шукать.
Не відлякать механічної смерті —
шкло розлітається пір’ям,
і гальма скриплять... Грають сліпці в крематорії завчено нудно,
газ перепалює рівно байдужі тіла.
Ділять гвіздки по містах велелюдних,
з кранів стікає у ванни кипляча смола. Стовп при стовпі...
І місця нема для розп’яття,
гне арматуру іржаву п’яничка на хрест;
і розповзлося чорнильне обличчя печаттю,—
в згорток повітряний
треба б ще втиснути перст...