Хвилю тепла перемацує глиця,
лінію дня вимальовує птиця,
п’яний метелик квітку шука
і залишає пилок на руках.
Жовтий пилок на знекровленім тілі,
там, де всі лінії вже посиніли,
воском холоне, хоч пахне теплом,
нуриться тінь мені в очі стеблом,—
біль углибає — що й плоть знемогла,
лиш позостались дві риски тепла
в мене на скронях від ліній гарячих...
Хто ж тебе кольором синім позначив?
Де ж заподівся червоний барвник?
Попіл зоставсь... А вогонь куди зник?
Голод підсинював кров іще змалку,
зранку катався на катафалку,
порохом смутку очі чорнив
і сумував, сумував, але жив...
Виріс покручений та сучкуватий,
наче Іудине древо горбате.
Випнулись жили, мов гілками кущ,
може, й мене обповив чорний плющ?
Лінію теплу гне чайка сирітна...
Глип — ні, то ворон клинцює повітря,
попелом став за хвилину пилок,
день почорнів від зчорнілих думок,
наче на очі пов’язка лягла.
Та ж позосталась нитка тепла.
Йду я навпомацки — руки тремтять,
чую, як б’ють десь джерела багать,
пеком печуть дві жаринки на скронях
і палахкоче метелик червоний,
а на долоню ворон сіда —
в отвори віч крадькома загляда...
Що ти там бачиш? Мохнату істоту?
Втілену в згусток смолистий скорботу
чи у обслоні новій мене?
Щось там ворушиться, мабуть, страшне,
бо, відсахнувшись, ти, пташе, летиш
і у повітрі червоно гориш.
Хто я і де я? Ніяк не з’ясую
і не живу, а сумую, сумую...
Лінія ж дня стала ламаним дротом,
глиця — колючками, словом — скорбота...
Все проминуло, все відійшло...
Руки холодить студене чоло...