За дужки життя не виносив себе він ніколи,
не думав про вічне,
бо в ньому присутній завжди.
За межами імені власного, ніби у полі,
розмитий свідомістю, сутністю завше твердий...
Немов в заповіднику «я» стрижньове пробувало:
тут руки вкоротять,
там пластирем губи замкнуть...
весь простір життєвий до п’ят обкарнали,
лише в глибину западалась некопана путь...
Але із-під ніг вигрібали і землю щоденно,
з грудей по складах витискали словник,
аби здичавіло оточував світ безіменний,
а з горла висотувавсь стрічкою крик.
А «я» — це камінчик вишневий чи лічений атом,
присохлий до ясен,— його язиком не торкнеш...
безрідне, безпам’ятне —
де ж твої батько і мати?
Та як ти на світі ще й досі живеш?!
— А так і живу я у м’якуші тіла,
безпам’ятний я, тому й невагомий... Завис...
— Ти падаєш, падаєш в час спорожнілий,
і світ спіщанілий вже рушиться вниз...
І падають хмари, підтяті під корінь,
і сиплються вниз телефонні стовпи...
Розверзлась земля по самісінький обрій,
і в кратер державний летять черепи, черепи...