Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Павло Мовчан - Громадяться віки і на свідомість тиснуть...

Громадяться віки і на свідомість тиснуть, мов набуха гора під власним тягарем... І палиться життя життєво-смертним киснем, і ріжуться шибки повітряним шклярем. І міняться вони: зчорнілі на блакитні... то миються жовтком, то золотим вогнем... Чому здешевів так твій, Боже, кожен витвір і на життя ціна все пада з кожнем днем? Де не копнеш — там кров, де не ступнеш — там мука, видмухують вітри з усіх ґрунтів кістки... Розірвані часи, розрубані сполуки, І сіються з хрестів зіржавілі гвіздки... І погляд, мов іржа, чорноземлю з’їдає... Земличенько моя, гудеш ти, наче жерсть. Волоссям заросли усі наші Дунаї, і простір смертним сном затруєний увесь. Дух розпаду й біди поморщив нам легені, що й Бога не гукнуть, і волі не ввідхнуть... Повітря ріже шкляр — вийма шибки зелені, щоб вставити у вікна осінню каламуть.