Павло Мовчан - Громадяться віки і на свідомість тиснуть...
Громадяться віки і на свідомість тиснуть,
мов набуха гора під власним тягарем...
І палиться життя життєво-смертним киснем,
і ріжуться шибки повітряним шклярем.
І міняться вони: зчорнілі на блакитні...
то миються жовтком, то золотим вогнем...
Чому здешевів так твій, Боже, кожен витвір
і на життя ціна все пада з кожнем днем?
Де не копнеш — там кров,
де не ступнеш — там мука,
видмухують вітри з усіх ґрунтів кістки...
Розірвані часи, розрубані сполуки,
І сіються з хрестів зіржавілі гвіздки...
І погляд, мов іржа, чорноземлю з’їдає...
Земличенько моя, гудеш ти, наче жерсть.
Волоссям заросли усі наші Дунаї,
і простір смертним сном затруєний увесь.
Дух розпаду й біди поморщив нам легені,
що й Бога не гукнуть, і волі не ввідхнуть...
Повітря ріже шкляр — вийма шибки зелені,
щоб вставити у вікна осінню каламуть.