Цвьохкі, розхильчасті, щоденні
сюди приходили вітри,
де трухнув стовп і птах нужденний
дививсь засмучено згори...
як сох мотуз, сіріла стріха,
як жовкла кістка на току,
як замість шибки чорний віхоть
застряв у горлі скрізняку...
Нудьга невивітрена нипа,
чалапа по долівці дух,
і раптом дерев’яним скрипом
навпіл розколюється слух...
Злітає птах, стовп пада плазом,
мов корок, віхоть виліта,
і мандрівнича тінь відразу
стає висока, як верста.
Всотавши в зір усе подвір’я,
штовхнувши двері носаком,
він увійшов, як надвечір’я,
щоб вийти згодом скрізняком... Він вдарив об кулак кресалом
і викресав з-під нігтів кров,
і, мов жарина, чорний палець
накреслив на стіні: «ПРИЙШОВ».
І раптом нижче проступили
слова пливучі на стіні,
стікало з літер не чорнило —
тоненькі цівки кров’яні:
«Твоїм тулянням ще тривати,
і прихистку тобі нема...
Обернуться в набутки втрати.
Тінь світлом стане, а пітьма...»
Він подих в крейді відпечатав,
ступнув, — курилася зима,
і каркнув чорний птах щербато:
— Ка-р-р... вороття тобі нема! —
В кишені брязкало кресало,
і трут за пазухою тлів,
вітрами іскру роздувало,
і дим дворукий вдаль летів.