Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Павло Мовчан - Повнота

У поторках хвиль, у цорканні круглої ріні вчувалась надмірна ласкавість творця. В легені вхлинало повітря вечірнє, щоб вибухнуть вигуком з горла співця: — Хвала за любов! За прихилля травневе! За зриму теперішність долі і море життя! — Яка несумірність прожитого — дневі: упала вода, але піднялись почуття... В прихиленім небі чиясь засвітилась зіниця, і променем зору проймалось минуще єство, в якому гніздилося світло, мов птиця, співало від крил мого тіла литво... Від доторків темряви страх, наче звук, розростався, і звужував горло, і звуки гасив, провалювавсь слух у глухе позачасся, де глину творець смолянисту місив. Яку цеї ночі він зліпить потвору? І йменням яким він її нарече? Від поторків пучок я, творче, спрозоривсь, і чорна гора наляга на плече... Чим сутінь густіша, тим світло вабкіше, тим дужчає тиск формотворчих долонь... Стискаються губи: — Тихіше, тихіше...— Та струменем пирскає з горла вогонь: то світло, ущільнене в слово спасенне, зламавши всі стрими, зривалось на крик. Бо йшов неухильно і прямо на мене відлитий з смоли мій відбиток — двійник... На ньому ще знати сліди білих пучок, з рознятого рота точилась хула; він руки простер, зажадавши сполучень, — від п’ят аж до тім’я пристала смола. І рот залило, і занурився зір у незрячість, і подих забило... і руки звело... Я потиски чув двох долоней гарячих, відчув повноту, якої в мені не було.крім слова, що на світі треба? Аби не буть в самотині — пошли хоч янгола із неба. Той згуби шукає, хто Бога не знає. Від сліз і від слова в молитвах ранкових все лихо, як повінь, поволі зникає. Хто кривдить убогих, забувши про Бога, сумління у того, як світло, зникає. На кого напасті, той журиться часто. Невчасне нещастя хай вчасно зникає. Яка це наруга зрікатися друга, бо час, наче вугіль, о Боже, згорає! Без тебе я світу не знаю, о Боже, у тілі сто душ заниває, о Боже! Мовчання твоє, о скажи, чи не зрада? А мова твоя обпікає, о Боже! Я душу тобі віддаю на спасіння, твій образ в очах не згасає, о Боже! Яви свою ласку, від пагуби визволь і змилуйся, серце благає, о Боже! О Боже, від своїх щедрот хоч крапельку вділи мені. В молитвах пересох мій рот,— о не скорочуй мені дні! О Боже, ти чому свій слух не прихилив? Згасає дух, і став тісним життєвий круг, і сни мої швидкі й сумні. Вже збігли молоді літа, і назирцем йде самота, і запікаються вуста,— і гаснуть вигуки страшні: — О Боже, поможи мені! Небесне колесо скрипуче кружляє, котиться із кручі. Людина, як той дим, минуча, і гине навіть слід по ній. Але ітиму до знемоги, допоки не затопчуть ноги мене у куряву дороги, і я звернусь тоді до Бога: — Лежать довічно тут мені! Зглянься, Боже, заступись,— в горло пазурі вп’ялись... Смерть тепер, як і колись, тне усіх, не знає впину. Місяць тане ув імлі, всюди пекло на землі... Тонуть всі і все в смолі, порятуй хоча б дитину! Боже, вирок твій страшний! Голос мій сумний, сумний, вже збігає строк земний — муки ждуть лише людину... Яко маг, яко благ, я — ніщота ніщот! Ти ж бо щедрий, і я домагаюсь щедрот! Глянь, життя моє марне і повне скорбот. Пощади, дай же долі і щастя мені. О владико небес, ласку вияви днесь, пощади, дай же щастя, о щастя мені! Знемагаю, конаю, благаю тебе: пощади, дай же долі й здоров’я мені! О владико світів, не покинь мене ти, дай до тебе дійти і тебе осягти! Це тебе я благаю, о Боже святий, пощади, дай же кращої долі мені! О зглянься, Боже всемогутній, на злигодні — яви мені високу ласку в час покутній і душу онови мені. Стань в судний день щитом для мене, життя убережи нужденне, мій Боже, від гріхів щоденних цикути в мед не лий мені. Сил не стача, щоб меч підняти, пусті долоні для відплати, о мій притулку, моє свято, хоч душу звесели мені. За безталання моє кляте сплати хоч золотом щербатим і на шляху життєвім з катом не дай зустрітися мені. Ну що я маю, окрім тебе? Гнітить мене — яка потреба? Я покликаю тебе з неба, прихильним будь завжди мені!