За тридев’ять небес, де нема ні плачу, ані сміху, де у райських садахне вмовкають джмелі й солов’ї, де вощиновий берегспливає медами справікуу нектарні бездонні озерай дзвінкі ручаї,—звідти, з вимірів тихзолотих-осяйних-незбагненних, мама з татомвдивляються в менекрізь божі світи, ніби хочуть сказатищось дуже важливе для менета від чогось мене, нерозумного, застерегти! Губи, брови, морщинкиворушаться в болісних зламах —хоч на мить на однувідступи, відпусти, німота! Але марні вони, позамежні оті намагання, бо печать невидималягла на пошерхлі уста! Так зі снівми і світимось втрьох, наче храмові свічі:я — з свойого, земного, вповитого тліном гріхів, а вони — з того сну, де ні слів, ані сліз,—тільки вічність, та пісні солов’їв, та вощиновий медберегів.