навіяний дощем і радіоконцертом у львівській кав’ярніЯн Табачник висотує соло на акордеоні,
і синкопи його — мов прощальні ридання та схлипи,
і самотній кленок при вітражнім віконці костьольнім
дотліває в дощі, листя вохристе сипле та сипле. Я давно, пані Стефо, тут був, як же ви помарніли!
(я цього не сказав, хіба можна се жінці казати!)
Що ж, зогрійте вином як не душу мою, то хоч тіло,
доки галицький дощ помандрує зі Львова в Карпати. Пані Стефо, чому, ну чому ви мене не впізнали,
я ж той самий, що був, як і дощ, і вітраж, і бруківка,
я б вам стільки вловів про гризоти мої і печалі
неубутні, гіркі, ніби ваша гірка калганівка. Я вловів би. Але промовчу, бо навіщо вам знатипро чиюсь самоту чи, наприклад, про жінку, якоїви не бачили зроду. Та й, врешті, усі мої втрати —день минулий, опалий, мов лист вересневий кленовий. І тепер все одно, чи та жінка мене пам’ятає,
чи забула давно, як і ви, пані Стефо, забули,
все одно, де вона, за Печорою чи за Дунаєм,—
відгриміла гроза, джерело затягнуло намулом. Все одно, чи дощі на безлисті дерева проллються,
а чи саван туманний засніжену землю огорне,
все одно, хто там нині, який відчайдух-самогубця
у зіницях її чародійських приречено тоне,—все одно... Пані Стефо, плесніть свого зілля востаннє,
та й піду я зсутуленов присмерк по мокрому бруку, і так само мотив понесу крізь перонне ридання,
як несу у собі крізь життя каменюку-розлуку.