Я іду собі у вересень,
в лоскотання павутинні,
Чорний Острів на тім березі,
білі лебеді на хвилі. Соціальне забезпечений,
що й америки не треба,
я пускаю дим колечками
в незалежне рідне небо. Я пускаю дим хмаринками
за плече своє за праве,
плаче ангел, хоронитель мій,
безутішно, безугавно. Та невже, мовляв, не знаю я,
що куріння — клята вада,
що цигарка термоядерна —
то дияволові ладан! Він за мною йде похнюплено,
ніби й знать мене не хоче,
журно крила перламутрові
по ковдобинах волоче. А ген-ген, дурне, задрипане,
з головонькою хмільною,
і моє минуле нипає
дощовою стороною. Йде стернею, і покосами,
і рудою осокою,
поза літом, поза осінню,
поза Вовчою горою. Не почути вже, не вгледіти —
здаленіло, спопеліло...
Чорний Острів, білі лебеді,
доле моя чорно-біла!