Майже гекзаметрКрай вікна у спекотнім вагоні задумлива жінка
ізнічев’я неквапно бананову плоть оголяє
і, відкинувши локони на дерматинову спинку,
овоч сей перестиглий облизує та споживає. А навпроти студентик із отрочим пухом на карку
та білявим, рідким, ніби в котика-мурчика, вусом
про античну добу, про Сапфо — вогняну лесбіянку
фоліанта вивчає, знеможений млостю спокуси. З-за серпанку століть — і від сущої нині хвилини, з-за далеких морів — і від серця чийогось навпроти, час і простір скоривши, п’янка, незникома, неспинна, огортає вагонеманація бога Ерота. О поетко гріховного острова! Скільки ж то років
впало прахом у Лету з тих пір, як дівчат жароустих,
юнаків та мужів ясноликих, струнких, темнооких
ти ввергала в дурманну й солодку безодню розпусти! А тепер твій двійник — нічнокоса розморена жінка
у спекотному поїзді серце бентежить юнацьке,
не ховає від хлопця принади легка спідничинка
і банан провокує експансію асоціацій. І новітня Сапфо, зауваживши погляд гарячий,
враз усе зрозуміла, збагнула. І тихо сказала:
“Може, хочеш, козаче?— всміхнулася. — Хочеш, я ж бачу! Не стидайся, бери, щоб даремно добро не пропало...”Й ті екзоти тепер вони вдвох залюбки споживали,
і вона повідала, що вивчилась на інженера,
що живе, як і він, в Кам’янці, “сім хвилин від вокзалу”, і що в неї валіза дебела й тяжка, як холера! Вічне коло життя! Вони вийшли у сутінок синійта й подались неквапно з вокзалу до неї додому, наче дві з половиною тисячі років однині
незрівнянна Сапфоіз коханим лесбійцем Фаоном.