Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Микола Луків - Весняні дощі

Пам’яті Володимира СосюриГолубі опівнічні дощі, Оповите туманами місто. У під’їздах — ніде ні душі, З-поміж хмар переблискує місяць. А дощі плюскотять, плюскотять, По асфальту стрибають, шаліють, Ніби хочуть про щось розказать І не можуть чи, може, не вміють. Але ж — лишенько! Хто там в плащі? Мовчазний та блідий. У задумі. Серед ночі. У теплім дощі. В мерехткому, ласкавому шумі. Перетнув головну магістраль, В парк зайшов, але й там не спинився. Розгорнувши туман, як вуаль, На подвір’ї нараз опинився. Проти нього — балкон. А на нім... Недосяжно високо, як мрія, В голубім, голубім, голубім — Чи то сон, а чи справді — Марія?? Він гукати. А дощ не дає. Він — до неї. А дощ заступає. Голубими нитками снує, Голубими сльозами ридає. Ой Маріє! Ой вийди, поглянь: Від любові і ніжності п’яний, Хто це там, оповитий в туман, Заховався за сиві каштани? І Марія іде на балкон, І стоїть, і мовчить, і чекає... “Падку мій! Смутку мій! Знову — сон. Тільки — сон. І нікого немає, немає...”Лиш дощі плюскотять, плюскотять, По асфальту стрибають, шаліють, Ніби хочуть про щось розказать І не можуть чи, може, не вміють.