Мовчазно з простору відстані робить
зоряна яхта в сузір’ї Кіля
й розповідає зістарілий робот
нам про планету ЗемляСлухаємо молоді та дурненькі
зопалу блиск не сховавши очей
з вуст механічних лункі побрехеньки
про батьківщину людейНіби колись не у небі під небом
в колі пекельнім самотніх думок
чоловіки скаженіючи з ребер
з крику творили жінокТі ж свої груди на двоє роздерши
половинки їм сердець віддали
аби вони закривавлені вперше
біль відчувати змоглиВчилися ріки текти в океани
мудрі рослини створили степи
не спромоглось лише людство у рани
вкласти потрібні часткиПошуку їх лабіринт знавіснілий
відчаєм віри людей катував
і непомітно Земля здаленіла
зникла між зоряних лавВ спогадах людських планета втонула
наче у хвилях морських материк
час збаламучений сиплеться мулом
на скам’янілий чийсь крикТа ще пронизують обрій дороги
ще у слідах проступа згусла кровТут обірвав свою розповідь робот
бо за мастилом пішовПотім коли обпалило скафандри
протуберанцями Альфи Киля
ти шепотіла “а може й насправді
є та планета Земля?