Космонавтам дев’яностихЧас цифри у століть числі
тахлює, взнавши гри закони:
вмирають биті королі,
хоч невпольовані дракони,
недобудовані міські
палаци та сільські хатини,
незавойовані жінки,
невідвойовані країни,
усе чекають їхніх військ,
наказів, закликів та жестів...
Та з ризику зробивши зиск,
недбало так, на перехресті
байдужих рухів Час-картяр,
крутієм ставши
зо сновиди,
козирну шістку, мов кинджал
отруєний, у туза кида.
І ось немає в грі тузів:
на засуви узявши брами,
стають різновидом ссавців
валети, животіють дами
у хтивості та у плітках,
іржавіють мечі та списи,
блукає сріблоокий Жах,
облич відбілувавши риси,
немов досвідчений різник.
А втім, із Злиднею нудною
він вивчити вже, мабуть, встиг
мистецтво криці, довжиною
у відстань до биття сердець...
І як не вчити? Розгубилась,
мов нетренований борець,
людина і перетворилась
на скотовбивцю із борця.
Епоха чесних поєдинків
і ера лицаря-борця
зруйновані, як царство інків,
в ту наглу мить, коли під сміх
ми віру в розпачі програли
у невмирущість
душ людських
і смертні всі
раптово стали...
На нас планету нагорнуть
курганом моторошнобарвним
і археологи назвуть
колись людину “ноозавром”.
Але, хтось, поки ще ми є
не попіл в кремаційній урні,
подій колоду дістає
і... людство грає з Часом в “дурня”.
А він регоче з диваків,
нахабні кидаючи жарти,
бо знає те, що козирів
у грі нема. Краплені карти —
ось явища життя є суть!
Але колись повинна спасти
шахрайства чорна каламуть
і карти зоряної масті
опиняться в земних невдах,
фортуна до ста сонь здійметься
на дюзах — трефових хрестах,
розбурхається черва серця,
коли впадуть зірки бубен
у пікову безодню неба.
Оце то гра! З моїх рамен,
по історичному ганебно
скоцюблених, впаде тягар
тяжіння. Я всміхнусь безжурно,
бо хід свій
роблячи з-за хмар,
я певен: Час ще буде
в дурнях!