Іду — немов траву чиюсь толочу —
отак мені. Не погляд і не зойк
з гущавини. Та озирнутись хочу,
поглянути на слід бодай разок. Не видно сліду. Не крадуться тіні.
Ніхто не скочить і — по рукоять!
Але я знаю: є ще пси осінні —
Вони мене почули і не сплять. Не виють. Не печуть небесні схили.
Отари не женуть — то відійшло.
Верхи їх відпустили й побіліли —
вже був мороз. Вже вкуталось село. Вже все забуто! Згризено в гонитві! А що насподі — чорне і круте,
аж крутить листям буковим на вітрі,
аж менша псота кумельгом іде! Їх спини жовті, їх зіниці білі.
Їх лапи відігріті у золі.
Їх ґазди мокрі в тихому похміллі.
Їх зорі вічні, їх ґаздині злі... А ти ідеш — печаль чиюсь толочиш.
В ногах чиїхось часом, як щеня,
заскімлиш... Часом озирнутись хочеш, немовби хтось тебе наздоганя.