Мій тато у тифозному бараці
читав Старий Завіт. А поруч труплежав. Іще вчорашній. Наче зруб, зіяв барак. Не винесли і вранці, і тато книгу між собою й ним
поклав. Заплющив очі і розплющив.
Бо вимовить не міг. А зір подужчав.
Здіймавсь барак, мов полонинський дим. Ще мертво спали і живі. Тому
почув мій тато кроки. Руку потайпоклав на книгу. І побачив постатьв бараці — наближалась у диму, нагадуючи здалеку Чугайстра:
звисала вовна з нього, борода,
як вовна, сива, лісова хода,
а поглядом барак, мов дебрю, — наскрізь. Перехрестився тато — той не зник. І вдруге, втретє, але той не здимів:
вистукував копитами своїми,
немовби він зайшов у пастівник. В літа пастуші тато мій не раз
його стрічав у світанковій мряці,
та вперше у тифозному бараці
цей добрий дух, як смертний страх, потряс. Ніхто й не ворухнувся. Мов не сплять, а вимерли усі, як дід, що поряд.
Про що ці люди думають, говорять,
виходячи з бараків, як з багать? Не вимовити слова. Мертвий крикпідкрався збоку, душить по-злодійськи...
Все вище дим, все вище полонинський!
І плаче полонинський чоловікв тифозному бараці. Кличе він...
Вона жива. Вона жива ще, мати.
В якій би книзі смерть свою сховати?
Хто хвойний дим підніме із колін? А-а-а, добрий дух? Ти вовною трясеш,
копитами вистукуєш в бараці.
Ти ще закрутиш у своєму танці,
але на цвинтар ти не віднесеш, бо яма там на всіх одна. Воначекає нас. Вона щороку глибша. Скликає полонських духів тиша
з бараків наших. Теж — на всіх одна. Вони приходять, коли мертво ми
спимо. І КНИГА захищає ложе. І добрі, й злі. Ніхто з них не поможе, коли вже нам несила буть людьми. Вони приходять у вечірній млі,
вони приходять у ранковій мряці.
Мій тато у тифозному бараці
побачив їхні ратиці в золі... Мій присмерковий полонинський дим.
Кого він в піднебессі не вколише!
Мій тато вчасно розминувся з ним
в ранковій тиші. Стало ще тихіше.