Чомусь рішили: суці, значить – суче.
І склали пісню – душу відвели.
А вже мені від того, Орфенюче ,
побільшало і слави, і хвали. Хтось вип’є, заспіває і заплаче
над тим, як через Кути на Космач
мене вела не слава, Баюраче...
Але кого
тепер
зупинить плач? І доспівають... “Вмер він через суку”,
слова креснуть, немов топірці ті,
що піднятий на них я, Орфенюку,
понад комори наші золоті... Ще пісня буде.
Ви ще є.
У плесо
небес космацьких
я іще не впав. Я тільки запитав себе: “Олексо,
а як би ти у ратуші вмирав? ”Поцілив Штефан. Довбуш падав.
Не вдарив грім і бурелім.
Не срібний волос нині зрадив.
І яре зерно ні при чім.
Він завше Довбуш.
Хай перерва
на двісті літ – для нас пусте.
Навпроти смерті буде церква –
нащадок спалить, підмете. А хлоп є хлоп –
він правду каже.
Осудить сатанинську хіть.
Йому орати поле наше
і сина божого любить.“Бо що розбійник проти війська?
За нього кожен пас поров.
Йому ж би тільки масть курвинська –
Космач тут, хлопе, – будь здоров!”Всяк чує, і Дзвінчук почує,
й корчма, на вигадки тяжка:
Космач віднині – не для збуя,
а для Штефана Дзвінчука.
Він має все.
Він Дзвінку має.
Він, навіть смирний – до пори,
космацькі лестощі приймає
й презирство польське і дари. Найближчі побратими Олекси Довбуша. Зимарка в снігах.
Тут опришки сумні зимували?
Постаріли тут, у снігах...
Й розуміли – коли.
Над лісом стояли сніги.
А вовки завивали
ще вище.
І зорі в морози, немов постоли,
скрипіли. Взувайся, легіню!
Й на лови, неборе!
Викрешуй вогню.
Перевір своє око і кріс.
Один на всі гори.
Пішли на мадяри цімбори.
А ти зимувати
в пору полонинську заліз.
А сніг тебе видасть.
А зорі плаєчок покажуть.
А ватра підскочить,
заб’ється у сивих очах. Це сниться, легіню.
Виводь свою душу на пашу.
Ридає у корчмах Космач
при свічках і ножах.