Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Василь Герасим’юк - Фантастичний етюд

На ту стаєньку вийшов я вночі. За мною — голий ліс. Пора — квітнева. Та зацвіла вже гілка черешнева й світила, заховавшись у кущі. Ще не розвився бук, тому сліди під лісом дуже давнього обійстялякали... Але місяць розповився, й черешенька шепнула: “Підійди”. Маржина в стайні зроду не була: ховає у смереці дух маржина — почув би. Лиш гора старого сінадавним-давно під стелею лягла. Від місячного світла треться — геть старе, прозоре аж... На ньому плямитемно-червоні. Звідки? Може, смерть? Я бачу ями, вдавлені тілами. А ось важкий, безумний слід руки — немов не відпускає тінь від зброї! Де запах сіна, поту, крові, хвої? Невже пройшли віки? Ліс відступив за гору. І тодіу місячному сивому промінні відкрились зору древні, скорбні тіні — у сіні пропливли, як у воді. Ліс віддалявся запахом коня. І раптом — іскри птиць! Які в безумцівважкі й самотні голови! Стерняслів, що вповзали в землю: звук у звуці, —сколола це повітря неживе, роздерши й листя темні оповитки... З небес чи з-під землі? —не знали, звідкилунаїї, вигострюючи, рвей потоком лиже, в пізній глибиніодягши шкуру мерви неживої на запах сіна, поту, крові, хвої... І я заплющив очі. І в мені —немовби світло первісне, коли крізь воду наче дивишся... Уздріти, здається, можна все, хоч все розмите. Жовтіло, мабуть, місяцем повите лице, жовтіли руки із імлий тінь на воді, така — вже наче йдутьусі! Звелися наче, плачуть наче в утробній тьмі, де кров і піт живуть, і плач живе, коли ніхто не плаче.