На ту стаєньку вийшов я вночі.
За мною — голий ліс. Пора — квітнева.
Та зацвіла вже гілка черешнева
й світила, заховавшись у кущі. Ще не розвився бук, тому сліди
під лісом дуже давнього обійстялякали... Але місяць розповився,
й черешенька шепнула: “Підійди”. Маржина в стайні зроду не була:
ховає у смереці дух маржина —
почув би. Лиш гора старого сінадавним-давно під стелею лягла. Від місячного світла треться — геть
старе, прозоре аж... На ньому плямитемно-червоні. Звідки? Може, смерть?
Я бачу ями, вдавлені тілами. А ось важкий, безумний слід руки —
немов не відпускає тінь від зброї!
Де запах сіна, поту, крові, хвої? Невже пройшли віки? Ліс відступив за гору. І тодіу місячному сивому промінні
відкрились зору древні, скорбні тіні —
у сіні пропливли, як у воді. Ліс віддалявся запахом коня.
І раптом — іскри птиць! Які в безумцівважкі й самотні голови! Стерняслів, що вповзали в землю: звук у звуці, —сколола це повітря неживе,
роздерши й листя темні оповитки... З небес чи з-під землі? —не знали, звідкилунаїї, вигострюючи, рвей потоком лиже, в пізній глибиніодягши шкуру мерви неживої
на запах сіна, поту, крові, хвої... І я заплющив очі. І в мені —немовби світло первісне, коли
крізь воду наче дивишся... Уздріти,
здається, можна все, хоч все розмите.
Жовтіло, мабуть, місяцем повите
лице, жовтіли руки із імлий тінь на воді, така — вже наче йдутьусі! Звелися наче, плачуть наче
в утробній тьмі, де кров і піт живуть,
і плач живе, коли ніхто не плаче.