На кичері – хата одна.
В хатині тій – жінка одна.
За хатою – грядка і паша.
Є старші на світі жінки,
маленька вона, без руки,
самотня, здається, найстарша. Не так вже багато їй літ,
а ходить вона, заки світ,
минаючи кичеру лису,
до каменя в гущавині
й потоку у зворі на дні –
несе вона їсти до лісу. На камені тому сидить,
з потоком отим гомонить,
а їжу під камінь поклала.
Там суджений жив і живе,
а суджений не відірве
ту руку, що їсти давала. Печеру зірвав динаміт,
кричала тоді з-під чобіт,
хитає тепер головою.
Потік з-під каміння тече,
торкає безкриле плече
зарослою мовби щокою... У лісі на дальнім верху
стоїть вона в синім снігу,
шукає якусь хворостину
й шепоче, розлючена вкрай:
“Віддай рукавицю, віддай! ”
І сварить когось, як дитину.