Василь Герасим’юк - Не відав, ні, той вершник, хто і нащо...
Не відав, ні, той вершник, хто і нащо
збивав його на землю, як в кіно.
Чекала ти його, дітородяща.
На пагорбах білила полотно. Я знаю: ти заламувала руки.
Я знаю: ти ридала на валу.
Я бачу: він у космосі розлуки
шукає землю голу і малу. Скажи мені: коли ти зрозуміла,
що падати йому? Йому. Йому.
Ти мукою себе обгородила —
не соромом! Ти правду, як чуму, пережила. Кому полотна білиш? Чи ж він доскаче? З-під копит встає...
Чи ти доплачеш? Та невже ти віришу милосердя долі і своє?! Безмовні доли. Пагорби безмовні.
Безмовні мури сполотнілих веж.
Його оббиті друди страху повні —
ні спокою, ні скону не даєш. Гірка моя богине-берегине,
ну що для тебе не із двох лиш барв? Хто грішник? Хто створіння безневинне? Хто з древа роду віть свою украв? Які полотна білиш, жінко мила,
на пагорбах вистелюючи всіх?!
Відбілювала вже ти їх, білила,
немов зіткала чорними ти їх.