Літавиця стоїть на воді.
Там, де стала, там — плесо,
щоби кола пішли золоті,
де лице її щезло. Йдуть на берег з води —
по лісах
і по хмарах — верхами.
Вже загтрали у зір на губах
згубних духів перстами. Діво, кола ідуть золоті —
не знайду собі місця.
Знаєш тільки ти на воді
місце те,
де вода боїться. Діво, пустка між нами німа,
лиш на зіроньці грає.
Якщо в світі й нікого нема,
погляд є. Протинаєлиш тебе (всю? розплетену? ні!),
протинаючи, гине.
Темний нелюд на цій бистрині,
я втомився, княгине. Як тебе називає потік?
Олениця? Білотка?
Він підняв тебе, як чоловік,
челядино солодка. Він не знав:
ти — на інший мотив. Ти не з хащі й не з хати.
Вія не знає. І знать не хотів,
і не буде він знати. Лиш цілує одіння твоє
в шумовинні, в промінні...
то габою до скелі приб’є
й заридає в камінні. Ти жива?
Пригадай.
Не тремти.
Бог не скаже ніколи,
чи від тебе,
а чи з висоти
наближаються кола.