Спинився. Внизу ще шуміли роки навіжені...
Немов у забуте століття зайшов
і стоїш. Поблизу в тумані повільно бредуть прокажені.
Дзвіночки про них сповіщають,
сповільнюють вірш. І сиплеться попіл па трави старі і короткі,
і подув залізний плече, як вода, відчува.
Якого ще треба терпіння,
навіщо і доки?
Яка ще потрібна душа
і яка голова? Небесні потоки лягли унизу на каміння,
і древні, забуті отари в тумані висять...
Якого ще, доки й навіщо
потрібно терпіння? Які колокільця
про хвору ходу сповістять?