І в церкві недобре, навіть на сповіді
(випитує піп: “Кого вбив?”, пастир).
І в тебе недобре, навіть тоді,
коли залишаємося удвох.
Не можу тебе обняти,
бо страшно скрізь і страшно,
стоячи на такій землі,
цілувати тебе.
Добре тільки у стайні,
коли доїш корову,
а я даю сіна вівцям і ягнятам
і довго дивлюся в їхні очі,
бо тільки там залишилося
щось лагідне, щось людське, щось материнське,
тільки маржина ще вміє спати,
як ми уміли, — хай спить,
я постелю їй
сухого листу з горища на стайні.
Та враз від різкого крику дальньої птахи
з рук падає кошіль
і листя засипає тебе, літає навколо
тебе, яворове листя, букове, багряне, золоте!
Піднімає тебе, відриває від цієї землі
разом із молоком,
і я в страсі підхоплюю тебе на руки
аж на горищі — я обнімаю тебе!
Я тебе обнімаю.
Я вперше зриваю з тебе одежу страху,
і в ту ж мить нас одягає листя
букове і яворове,
яке літає і літає
і не хоче з нами впасти і вмерти.
Я люблю тебе тут, обціловую тебе в цьому листі,
відділовую букове на грудях твоїх,
яворове првпіловую на твоїх очах,
бо між нами й землею кривавою
мирно спить маржина
із людськими заплющеними очима,
а над нами тихо співає
букове листя і яворове,
мила моя... Коли виводили
із зав’язаними за спиною руками,
забили голову його у яму,
куди витікало все жолобком зі стайні.
Притиснули важкими
від осінньої грязюки чоботами
і гримали доти,
доки літав перед їхніми невиспаними очима
яворовий, а може, буковий листок.