Натуга на руках, від втоми чорних,
здувала жили, ніби мотузки.
Каміння клацало зубами в жорнах,
жувало жовті зерна на друзки.
І сіялось не борошно, а мука…
При тьмяному мигтінні каганця
жіночі ніжні материнські руки
тягли за ручку камінь без кінця.
Журливо мліли очі сумивиті,
і борошно, мов біла кров, лилось…
Це все було в двадцятому столітті,
що грозами над нами пронеслось.
Ми часто чуєм радісну зловтіху
у голосі ворожому, чужім,
що заглядали кривда й люте лихо
у наш — для щастя виведений — дім.
Хай сатаніють виродки од крику —
нас не знобить од їхньої хули:
нам жорна ті із кам’яного віку
на танках варвари з Європи привезли.
І то для них таки й була наука,
коли — у всього світу на виду, —
немов у жорнах, дужі наші руки
перемололи варварську орду.
Народе мій! Титане непоборний,
що небо підпирає голубе!
Твій гордий подвиг не принизять жорна —
вони лиш возвеличують тебе.
Дарма біситься злість ворожа, чорна —
нічим не очорнить твоєї боротьби!..
Цілую руки, що крутили жорна
у переддень космічної доби.