От і все. Поховали старезного діда,
закопали навіки у землю святу.
Він тепер вже не встане і ранком не піде
із косою під гору круту.
І не стане мантачкою тишу будити,
задивлятися в небо, як гаснуть зірки.
Лиш росою по нім буде плакати жито
і пливтимуть над ним непомітно віки.
От і все. Поховали хорошу людину,
повернули навіки у лоно землі.
Та невже ж помістились в тісну домовину
всі турботи його, всі надії, жалі!
Та невже ж то йому все віднині байдуже —
чи світитиме сонце, чи ніч напливе!
Біль у душу мою закрадається вужем,
відчай груди мені розпанахує, рве.
Я готовий повірити в царство небесне,
бо не хочу, щоб в землю ішли без сліда
безіменні, святі, незрівнянно чудесні,
горді діти землі, вірні діти труда.
Хай шалені гудуть над планетою весни,
хай трава пнеться вгору крізь листя старе…
Я не вірю, що дід із могили воскресне,
але вірю, що ні — він увесь не умре.
Його думи нехитрі додумають внуки,
і з очей ще віки пломенітимуть в них
його пристрасть і гнів, його радощі й муки,
що, вмираючи, він передав для живих.