Як налягло на Русь татарське лихоліттє,
Зісталося в Києві немовби тілько сміттє. На Клязьму й на Москву позабігали люде
І визирали, хто з Киян туди прибуде. І всі, що руської єдиності жадали,
На Клязьму й на Москву помалу прибували. І засвітився світ по застумах московських,
І надив буйтурів до себе запорозьких. І покидаючи свою руїнну дикость,
Вбачали під Петром імперії великость. Імперія, се власть була над ворогами,
Над Ханом, Турчином, Литвою і Ляхами. Боявсь про Чигирин султан і споминати,
Давай на Буджаки необзир утікати. Ляхва з Литовцями не раз укурі бита,
Під плахтою в жінок ховала єзуїта. І що б там ні було гіркого на Вкраїні,
А густо забуяв наш нарід на руїні. Де нас десятками за Паліїв лічили,
Там мільйонами край рідний ми осіли. Навчили ми Ляхву латину занедбати,
Польщизною листи й літописи писати. Так само й Москалю живу вказали мову
І привели його ід пушкінському слову. Собі ж добро своє найкраще приховали:
Про рай, свій рідний край, з Тарасом заспівали. Та пісня по Урал і Волгу розлилася, —
Стара в ній русчина з новою понялася. Тепер Боянська Русь козацтво занедбала,
Руїнним полом’єм хвалитись перестала. І буде знов її той дух животворити,
Що із Ляхви й Москви умів людей зробити. Той дух, що всю Ляхву одвадив од латини,
Статарену Москву — од нагинання спини. Колись до Києва тягли народи многі, —
Од Волхова, Карпат, Тмуторокані, Волги. Свобода їх узлом в’язала побратимським,
Як средиземний мир під славним царством римським. Уставши з попелів козацької руїни,
Кликнімо до синів славненької родини:Озвітеся, брати, з восходу і з заходу
До неприязного всім деспотам народу. Під себе ми своїх сусід не підгортали,
Над гегемонію свободу прекладали. Без єзуїта Лях, Москаль без бюрократа
Зустріне серед нас приятеля і брата. Топімо ж у Дніпрі ненавись братню, дику,
Спорудьмо втрьох одну імперію велику. І духом трьох братів освячений диктатор
Нехай дає нам лад свободи імператор.