В ставочку Пліточка дрібненька
Знічев’я зуздріла на удці черв’яка,І так була раденька!
І думка то була така,Щоб підвечірковать смачненько:
Ну, дейко! до його швиденько! То збоку ускубне,
То спереду поцупить,
То хвостика лизне,
То знизу вп’ять підступить,
То вирне, то пірне,
То сіпне, то смикне,Вовтузиться, ялозиться і пріє, —
Та ба! та ротеня таке узеньке, бач, Що нічого не вдіє,
Хоч сядь — та й плач!“Ой горенько мені на світоньку, — мовляє, —За що мене так доля зневажає? Тим пельку і живіт дала з ковальський міх,
Тим зуби, мов шпички; а нам, на глум, на сміх,Рот шпилькою неначе простромила! Ой правду дядина небога говорила,
Що тільки на світі великим рибам жить! А нам, малим, в кулак трубить!”Так Пліточка в воді на долю нарікає,
А на гачку черв’як все хвостиком киває! Черв’як кива — аж ось! Зі дна
Гульк Щука! бовть! вона
За удку хіп!
А удка — сіп!
З води шубовсть в окріп! “Ой лишенько! Оце ж як дядина збрехала! ” —Із ляку Пліточка сказала. І більш не скаржилась на долю пліточок,За ласенький на удочці шматок:Що Бог послав, — чи то багато, чи то трошки, —В кушир залізши, їла мовчки! рік